Українська нова хвиля. Ми є

«Українська нова хвиля» повертається з новою програмою!

Прем’єра добірки «Українська нова хвиля. Ми є» відбудеться в кінотеатрі «Жовтень» 9 грудня!
У рамках прем'єрного показу пропонуємо зустріч о 18:30 для welcome drink і дружнього спілкування, після чого о 19:30 відбудеться сам показ за участі команд фільмів. Опісля перегляду на глядачів також чекатиме обговорення.

Довженко-Центр традиційно покаже на великих екранах альманах із найкращих короткометражних фільмів молодих українських режисерів і режисерок.

 

«Українську нову хвилю» було започатковано Національним Центром Олександра Довженка у 2012 році. Відтоді її справедливо можна вважати основою молодого покоління режисерів, що стали голосами сучасного українського кіно.

 

Саме з «Української нової хвилі» починали Ірина Цілик, Антоніо Лукіч, Дмитро Сухолиткий-Собчук, Павло Остріков, Олексій Радинський, Зоя Лактіонова, Микита Лиськов та багато інших.

 

Цьогоріч у добірці під назвою «Українська нова хвиля. Ми є» – вісім робіт 2023–2024 років. Серед них ігрові, неігрові, анімаційні й експериментальні фільми.

З минулого (2023), реж. Ганна Паламарчук

Запах борщу, який одного сонячного дня зварила моя бабуся, повертає мене у спогади в дитинство. Вони хоч і нечіткі, з’являються та зникають зі швидкістю блискавки, але в них є певна ностальгія та спокій. Моменти літа та тепла, які хочеться зберегти назавжди.

 

Я померла в Ірпені (2024), реж. Анастасія Фалілеєва

24 лютого 2022 року режисерка фільму з хлопцем виїхали з Києва в Ірпінь. Вони провели десять днів в оточеному місті й зуміли виїхати з останньою евакуаційною колоною. Час іде, але відтоді її не покидає відчуття, що вона померла в Ірпені. Анімаційний фільм реконструює реальну історію виживання крізь особисту та суб’єктивну призму.

 

Моя ранкова рутина (2024), реж. Вадим Адамов

«Я прокидаюся, потім медитую 1 годину і випиваю склянку лимонної води»... Ви бачили щось подібне в соціальних мережах? Я вирішив показати свій розпорядок дня. Той, з яким добровільно змушений жити, і той, який також допомагає мені досягати моїх цілей. З однією відмінністю — я 19-річний солдат української армії, який воює на найгарячішій лінії фронту у світі.

 

Додаткові сцени (2024), реж. Роман Хімей, Ярема Малащук

На 377-й день російсько-української війни київське подружжя починає сперечатися через подушки — яка з них для сну, а яка для краси. Та головне — навіщо нам знімати фільм про війну?

 

Чорничне літо (2024), реж. Маша Кондакова

Цього літа Ксюша з мамою та сестрою змушена збирати чорницю в київському лісі, щоб заробити на життя для сім'ї. Але вона відволікається, чекаючи на свого коханого Мішу. Фліртуючи, вони заходять все глибше і глибше в ліс, не підозрюючи про небезпеку.

 

Алло, я на горі (2023), реж. Ліза Пирожкова

У зруйнованому Ізюмі, на Харківщині, гора Крем’янець стає “острівцем спілкування”, де люди ловлять зв’язок, щоб поговорити з рідними після місяців російської окупації.

 

Гуляю (2023), реж. Дарія Журавель

Автобіографічна історія Дарії Журавель присвячена дитинству і тим, хто більше не з нами, але чия присутність супроводжує нас куди б ми не пішли.

 

Пластилінові мрії (2023), реж. Вадим Макаров

У поліфонії голосів розгортається дискусія про дім. Голосами тих, хто втратив його через війну. Асоціації, спогади, сенси: три літери, сотні речей між ними — дім.